Югурта
Відділені одна від одної круглими невисокими горбами текли дві річки. Обидві вони заросли дерзкими кислими травами: очеретом, осокою, йором і рогозом, навесні водопілля виривало цілі шматки глею, де коріння очерету стирчало, як щітка, і несло відірвані острівці до злиття двох річок.
Десь у плесах двох поєднаних річок грудки очерету зупинялися на літо, обростали, робився плав, і на плаву гніздилися чорні водяні курочки. Тиховід довкола плаву заростав лататтям і ряскою, курочки бігали по лататтю, як по сухому, і жиріли від рясної поживи.
Ближче до швидкої течії річки жили білоголові мухоловки і тут-таки виводилися крижні. Великі, м’язисті сіруваті качки побоювалися білолобих курочок, і навіть їхні сизі селехи неохоче вступали в бій із мухоловами.
Та їх і було трохи. Багато їх було на Дінці, в тих озерах, що колись були старицею Дінця, а тепер тільки широтою плечей своїх показували, яким був у сиву давнину Дінець.
По всьому Дінцю водилися і гуси, сіра крупна порода, лебедів же не було ближче, як у Леб’яжому озері, кілометрів за шістдесят від злиття двох річок, а безліч їх було ще далі — на Воронячому озері, за сто сорок кілометрів.
Правда, навесні й восени лебедів було повно і на Великому Лимані, адже туди залітали навіть пелікани.
Між двох річок на круглих горбах простягнувся ліс, він ішов поруч з ними від Середньоруської височини і доходив на південь до татарських річок Орелі й Самари. А на лівих берегах, по пісках, за звичаєм своїм росли бори. В них зупинялися кочівники-вальдшнепи, мандруючи в степи Докавказзя.
Хоча на двох річках не було лебедів і гусей, життя було повно. Різні кулики бродили по коліно в багнистих місцях річок. Бекаси ховалися за купинами. У свіжозелених, укритих водою травах хоронилися прямолітні дупелі. Ворони гніздилися у вододільному лісі. Ворона, яка одвіку птиця при воді, ходила берегами або — вічний спостерігач — годинами сиділа на вербовій гілці, видивляючись яйця мухоловки й крижня.
Чорнушки маленькі, великі й чубаті перегукувалися в глибоких озерах поблизу річок. Круглі, світлі й чисті, вони згодом названі були макортетами, але тоді річки зробилися такими неглибокими, що чорнушки не могли на них жити і перейшли на Дінець.
У повітрі маяли білі крачки, наче пелюстки хмар, тільки крик їхній був дуже земний, вони верещали, як крилаті альбіноси, білі з червоними очима. Брунатнокрилі мартини сідали трепетною сіттю на підводну травичку до дупелів, і дупелі, як прямі стріли, летіли геть від настирливих зайд.
Стояв задушливий полудень. На площі нікого не було, крім кінного городового в білих рукавичках (піші городові були без рукавиць, і червоні, як буряк, унтерофіцерські лапи з чорними кігтями стирчали просто з чорного рукава з червоним кантом). Городовий, витягнувшись, сидів на доброму коні, він був непорушний, і все-таки площею клубочилася курява.
Якісь протяги, ті самі, що споконвіку були вітрами в крутих глинистих яругах, недостатньо стримувані Гранд-готелем, каплицею і городовим, здіймали над бруком залеглі у вибоїнах хмари куряви.
Запах цієї куряви був кислий і міцний. Кавунові шкурки, картопляне лушпайя, злиті докупи недоїдки, промоклий, просяклий тютюном папір від цигарок, спіймані й задушені в помийному відрі дохлі пацюки — усе це збивалося в кожному дворі у високу купу, поливалося мильною водою і, так-сяк відділене від будинків трьома ветхими дошками, в липні висихало.
Потім, розсипавшись на порох під палючим степовим сонцем, усе це на крилах вітру вилітало за дошки, виміталося з двору і збиралося в западинах покладеного на пісок бруку. Курява пахла всім життям Харкова, і, вдихаючи її, харкали, чхали і хрипіли перехожі.
Та перехожих у цей час на площі не було. Купець Петро Іванович Дудкін, який мав проїжджати по площі незабаром, ще сидів удома і пив чай, а репетитор його дітей, гімназист Югурта, ще не дійшов до майдану св. Сергія.
Купець Дудкін був одним із старих хазяїв Харкова і тепер оце боровся за владу з купцем Уховим та вугільними магнатами. Він підтримував своїм впливом проти лібералів журнал «Жало» і його редактора Гермеєра. «Жало» виходило на паршивому сірому папері, коштувало п’ятак, редактор Гермеєр, за основною професією чи то різник, чи то вишибало в публічному домі, не коштував Дудкіну навіть п’ятака і своїми могутніми кулаками сам захищався від ображених «Жалом» лібералів.
Гермеєр не платив гонорарів. У нього був один штатний карикатурист із типографських хлопчиків, який ніколи не дбав про схожість карикатур. Він просто малював пером маленьку фігурку з величезною головою, а під малюнком завжди детально підписувалося, кого на ньому зображено. Будь-який матеріал про лібералів, євреїв, студентів, професорів негайно друкували, якщо тільки в ньому досить було сенсаційної гостроти.
Сам же купець Дудкін був столбовий дворянин з університетською освітою: він один із тих небагатьох поміщиків, котрі ввійшли в капіталізм не як переможені, а як союзники. Уже накопичивши мільйони, він знову перекинувся до феодалів і був стовпом харківської «чорної сотні».
Він одягався за ширмою. Вже на ньому були лакові штиблети з гумовими розтяжними боками, він ховав заднє вушко штиблета під штанину синіх шевйотових брюк, коли м’яко проспівав дзвоник — це прийшов репетитор його дітей Югурта. З дивану в сусідній кімнаті піднялася дружина Дудкіна, висока, товста, чорна, неймовірно, надзвичайно кучерява дама, схожа трохи на заспаного баранця, і обійняла Дудкіна ніжно: він устромився носом у її пухкий бюст.
— Женечка! — схвильовано сказав Дудкін. — Це той юнак, репетитор. Навіщо ти встала? Лікар велів тобі лежати!
Бісерні очка Дудкіна з-під чорних посивілих брів ніжно дивилися на дружину. Вона погладила його по голівці і повернулася на отоманку. Вона теж ніжно любила Дудкіна, делікатного, освіченого, її маленького лицаря, але в Югурті вона інстинктом відчувала щось таке, від чого короткі ноги її витягувалися на отоманці, і пальці в носках черевичків випрямлялися по лінії тіла, але їй легко зсудомило литки. Вона заплющила очі. Дудкін, не закінчивши одягатися, накинув оксамитовий в рубчик піджак і вийшов до Югурти. Молодший син його, Жорж, верткий, непосидючий жевжик, на обличчі якого виднілися тільки ніздрі, губи й бородавки, вже сидів за столом. Він був на два роки старший за свого репетитора, але нижче за нього на два класи гімназії.
Побачивши батька, Жорж іронічно посміхнувся, розгорнув синій зошит і почав нетерпляче вистукувати по ньому пальцями «Это девушки все обожают». Югурта підвів очі.
Він здивовано, майже з повагою дивився на Дудкіна. Дуже важко було повірити, що цей тонкий, м’який, привітний чоловік — чорносотенець, мироїд, мільйонер, скупердяй і клоун. Югурта збентежився, згадавши, що йому казали про Дудкіна.
Дудкін відчув це, побачивши, як пальці репетитора ворушаться, складаючись у хрести, у кооперативні знаки від лаокоонівської сили збентеження.
— Скільки ви хочете в місяць, Югурто Корнелійовичу? — м’яко промовив Дудкін. — Мені казали про вас тільки хороше. Сподіваюся, ми не посваримося з вами.
— О так! О так! — сказав Югурта й остаточно збентежився; він темно почервонів до самісіньких коренів розкуйовдженого волосся.
— От бачите, — сказав Дудкін. — Сідайте, сідайте, голубчику, я теж був студентом, я сам… — він понизив голос — …я сам соціаліст. Майбутні покоління розділять моє багатство, зробивши мене простим управителем його, не більше!
— Я не вірю в соціалізм! — сказав Югурта.
— Дарма, дарма, голубчику. Христос теж був першим соціалістом. Він казав…
— Я і в Христа не вірю! — понуро перебив Югурта і злякався. Проте світле, маленьке лице Дудкіна не нахмурилося. Він ласкаво поплескав Югурту по плечі, Югурта розм’як і сів.
Дудкін вийшов, безгучно ступаючи по килиму. Югурта скоса глянув на Жоржа. Жорж стомлено позіхнув і почав показувати зошити. В зошитах довершеним чоловічим почерком недбало було виписано перекручені французькі слова, гнівно перекреслені нервовою рукою вчителя.
Дудкін зайшов у гараж, де стояв невеликий мерседес, перекинувся словами з шофером Леонідом, непомітно нюхаючи повітря. Він перевірив висоту бензину в баку, щось згадав і ласкаво кивнув головою.
Потім він зайшов на стайню: кучер Трохим вивів гнідого метиса; метис ставав дибки, його розпирало вівсом, його треба б прогнати кілька кілометрів твердою ристю. Та підкова на правій передній нозі трохи відставала, і мільйонер передумав. Він наказав Трохиму три дні не давати гнідому вівса і забрав із собою ключі від комори.
Було тепло й парко; Дудкін вирішив пройтися бульварчиком до Старомосковської і поїхати конкою. Він ішов по бульвару: цей бульвар теж нічого не коштував місту — його посадило товариство естетів-гімназистів Третьої гімназії на свято, на якому Дудкін виголосив промову про значення естетики в російському житті. Тому бульвар був неважливий, і до нього підходила помийна яма річки Харків. Проте й кислий запах застояної води не дратував Петра Івановича: у самому смороді він умів відрізняти якісь тонкі обертони, ефірні запахи, які були тільки в його місті і нагадували йому, що він — володар. У грубій смердоті гнилизни раз у раз спливали тільки для тонкого носу несподівані аромати. Сьогодні він вловив тінь фіалок, він усміхнувся, втягуючи носом повітря.
Він вийшов на Старомосковську біля казарм Пензенського полку. У перістій будці спав днювальний. Довгий дерев’яний тротуар було звечора вкрито лускою з насіння, сухою і дзвінкою на липневому сонці. Раптом пахнуло свіжим легким струменем: це хазяйка, прочинивши хвіртку, вихлюпнула на магістральну вулицю з відра кавунові шкурки, коробки цигарок «Кальфа»; цілий виводок утоплених кошенят, на мить райдугою блиснувши в повітрі, упав на брук у мереживі мильної піни. Хвіртка блискавично зачинилася і знову зеленіла, спокійна і соннива, ніби не відчинялася двадц